Італійці з`явилися в Криму невипадково. Починаючи з ХІ століття. Венеція і Генуя, що були визнаними лідерами світової торгівлі в ті часи, засновують свої факторії в багатьох країнах Європи і Близького Сходу. Головним районом міжнародної торгівлі в цей час стає Середземне море. Італійські міста вели торгівлю між Сходом і Заходом у значних масштабах, постачаючи прянощі, шовк та інші товари зі Сходу в Англію, Францію, Північну Німеччину та інші країни Західної, Центральної і Північної Європи. Важливі торговельні шляхи, що з`єднували країни Західної Європи зі Сходом, проходили через портові міста Сирії, Палестини та через гавані Єгипту, де ще з кінця ХІ століття внаслідок хрестових походів почали панувати західноєвропейські лицарі. Але з другої половини ХІІІ століття хрестоносці через боротьбу з мусульманами втратили свої володіння у східній частині Середземного моря. У торгівлю зі Сходом все більше прилучалися й країни Східної Європи, але загарбання цієї території ордами Батия не тільки змінило політичну ситуацію в цьому регіоні, але й вирішально вплинуло на зміну напрямку головних торговельних шляхів, зокрема тих, які вели до ринків Півдня і Сходу. Відомо, що ординці заохочували торгівлю, отримуючи від цього великий прибуток. В той час вони перетворили в небезпечний для торговельних караванів великий простір Азії і Східної Європи. Тому з другої половини ХІІІ століття торуються нові шляхи, що проходять по менш небезпечним місцевостях. Саме в цей час остаточно занепадає старий традиційний шлях з Русі у Візантію по Дніпру [20,134]. У творах флорентійця Пеголотті (друга половина ХІV століття) докладно описується сухопутний шлях від гирла Дону до Китаю. Він брав початок з Тани (Азов) далі пролягав через Астрахань, Сарай на Волзі і так у Середню Азію та Китай [37,154]. Отже, ми бачимо, що торговельні шляхи, які з`єднували Схід і Захід, частково переміщуються до берегів Азовського і Чорного морів. В кримських портах почали розвантажувати товари кораблі із Передньої Азії, Єгипту, Візантії, країн Західної Європи, а також прибувати каравани із Золотої Орди, Середньої Азії та Китаю. Тому невипадково Кримський півострів стає об`єктом експансії з боку Венеції і Генуї, які, саме в цей час, ведуть боротьбу за першість та контроль над новими торговельними шляхами. Першими в Криму з`являються венеціанці у кінці ХІ століття [8,119]. Це були початкові спроби італійців налагодити торговельні контакти з місцевим населенням. Четвертий хрестовий похід (1202-1204 роки), в організації якого велику роль відіграло велике купецтво Республіки Святого Марка (так називалася Венеція у середні віки), призвів до розгрому Візантії й захоплення хрестоносцями Константинополя. Значна частина столиці імперії та її передмістя, через які проходив шлях із Середземного у Чорне море, опинились в руках венеціанців. Венеціанські кораблі отримали можливість вільно плавати по Чорному морю. На кримському узбережжі з`являються перші венеціанські факторії. Невдовзі найбільшою з них стає Судак, який італійці називали Солдайєю. Перший відомий нам документ, що фіксує торгову угоду між венеціанськими купцями і візантійцями з кінцевим пунктом операції в Солдайї, відноситься до 1206 року [ 36,13].Не дивно, що саме Солдайю Венеція обрала містом, на яке можна було опертися в ході економічної експансії в Криму. С.А.Секиринський вважає, що Судак (Солдайя) ще при половцях у другій половині ХІ століття стає найбагатшим торговим містом в Криму, причому далеко обігнавши Херсон (руський Корсунь) [ 8,119]. Про те, що венеціанці торгували в Солдайї згадує уславлений середньовічний мандрівник Марко Поло. Рустічано із Пізи записав і видав його спогади про мандри: “В той час, коли Балдуїн, один з ватажків хрестоносців, був імператором у Константинополі, тобто в 1260 році, два брати, пан Ніколо Поло, батько пана Марко, та пан Маттео Поло знаходились також там; прийшли вони туди з товарами з Венеції. Порадившись між собою вони вирішили йти до Великого (Чорного) моря за наживою та за прибутком. Накупили вони всіляких коштовностей та попливли з Константинополя у Солдайю [36,13]. З цього уривку можна зробити висновок, що венеціанці дуже добро знали і часто відвідували Солдайю, тому в спогадах не мали за потрібне щось розповісти про це місто. Мабуть, деякі вихідці з Венеції вже встигли в той час навіть оселитися тут. Кращим доказом цього може бути духовний заповіт Маттео Поло, з якого довідуємось, що він мав у Солдайї власний будинок [36,14]. Якщо Венеція змогла дістати велику користь з четвертого хрестового походу то її головний ворог і торговий суперник – Генуя мав значні втрати від розгрому Візантії, бо венеціанці спромоглися витіснити генуезьких купців з усіх земель, що були захоплені хрестоносцями. Генуезці, яких венеціанці відтіснили від чорноморських ринків, не бажали змиритися з цим. Тому Генуя пішла на зближення з ворогом Венеції – Нікейською державою (грецька держава у Малій Азії, що виникла внаслідок розгрому Візантії і вела боротьбу проти хрестоносців й венеціанців за відновлення Візантійської імперії]. Генуезці підтримали Нікейську імперію в її прагненнях. Договір між нікейським імператором Михайлом Палеологом і Генуєю був підписаний в березні 1261 року, за яким проголошувався вічний мир між Візантією та Генуєю. В тексті Німфейського договору (1261 р.) міститься виключно важливий для Генуї пункт відносно Великого, або Чорного, моря. Згідно з договором, генуезці отримали право безмитної торгівлі у всіх портах Чорного моря та добилися від імператора заборони на право заходити в море кораблям інших італійських купців. В липні 1261 року грецькі війська заволоділи Константинополем. Хрестоносців було вигнано з Візантії, а Михайло Палеолог став засновником нової династії візантійських монархів під ім`ям Михайла VІІІ. Місце венеціанців в чорноморській торгівлі зайняли союзники імператора Михайла VІІІ – генуезці. Правда, Венеція через деякий час зуміла домовитися з візантійцями, і її купці знову з`явилися у торгових центрах Чорного моря. Але першість в цьому регіоні вони втратили вже назавжди. Почалася шестирічна війна між Венецією і Генуєю через торгову конкуренцію, яка закінчилася перемогою генуезців [46,31]. Важко абсолютно точно встановити час заснування генуезьких колоній в Криму. Але те, що дата появи генуезців на кримському узбережжі є більш ранньою за часом, ніж маємо у документах, це факт. В.К.Виноградов у своїй праці “Феодосія, історичний нарис”, що вийшла в Катеринодарі у 1902 році, повідомляє про те, що після здобуття хрестоносцями Константинополя в 1204 році відбувся розподіл земель Східно римської імперії і загону генуезьких лицарів дістався Східний Крим, де улаштувалися вони у Кафі (Феодосії). Маємо свідчення про те, що “перший володар Кафи” (треба думати що він був з числа саме тих хрестоносців) дав привілей безмитної торгівлі саме генуезцям від 12 січня 1234 року [41,19]. Але вторгнення татаро – монголів в 1239 році зробило з факторією генуезців в Кафі те, про що літописець записав: “Кафу зруйновано, жителі розбіглися” [41,19]. Вперше монголо – татари з`явилися в Криму на початку 1223 року. Передові сили монголо – татар , що очолювали кращі полководці Чингізхана – темники Джебе та Субедей – вийшли в степи Північного Кавказу, де розбили вщент половців і, переслідуючи їх, вогнем пройшлися по Тмутороканському князівству. Перед ними був півострів, що славився своїми багатими портовими містами, який вони пізніше назвуть Кримом. У січні 1223 року монголо – татари захопили Сугдею (Судак). Запис у синаксарі (церковний календар з розповідями про християнських мучеників) від 27 січня 1223 року повідомляє: “У той день уперше прийшли татари” [36,16]. Нашестя монголо – татар завдало важкого удару Сугдеї – Солдайї. На деякий час були порушені традиційні зв язки з торговими країнами та з різними пунктами чорноморського узбережжя. Це був ще один відчутний удар по венеціанцях. Цим скористалися генуезці, які створили у Кафі опорний пункт, що мав стати економічною противагою Солдайї, а відтак і Венеції [8,119]. Перша поява монголо – татар в Криму мала характер короткочасного нападу. В битві на річці Калці у травні 1223 року монголо – татари одержали перемогу над руськими та половецькими військами, але втрати монгольських військ були досить значними і тому вони не змогли продовжувати наступ на північ й змушені були йти на схід проти волзьких булгар. Але й там, не досягнувши успіху, вони повернули назад в Азію. Про них ніхто не чув у Європі майже дванадцять років [36,17]. Після відступу татаро – монголів з Криму і всього Північного Причорномор`я були відновлені тимчасово порушені торговельні зв`язки Солдайї та інших центрів півострову. Але спокій тривав недовго. Вже у 1236 році розпочався новий похід монголо – татарських орд на південний схід Європи під керівництвом онука Чингізхана – Батия. В 1239 році татари знову заполонили Крим. Ці події знайшли відображення у синаксарі, де було записано під 26 груднем 1239 роком: “В цей день прийшли татари” [36,17]. Саме тоді й було хижо зруйновано і пограбовано Кафу. На цей раз татари надовго закріпилися в Криму. Кримський півострів став улусом (провінцією) створеної монголо – татарами держави – Золотої Орди. Важко сказати, як розвивалися стосунки між місцевим населенням та завойовниками , але можемо висловити деякі припущення. Швидше за все, для переважної більшості завойовників розвинуті портові міста Криму були об`єктом наживи, а досить міцне в економічному відношенні місцеве населення – привід для пограбування. Але вже під час перших нападів на Кримський півострів деяка незначна частка татар починає потроху осідати в Солдайї та інших центрах Криму, де переймає місцеву традицію та культуру. Доказом цього може служити прийняття християнства татарами, які почали проживати у містах Таврики. У синаксарі під 1275 роком є звістка про смерть “рабы божьей Параскевы, татарки”, а в нотатках під 1276 роком говориться про смерть “Иоанна христианина, татарина” [36,17]. Залежність Солдайї та інших кримських міст від татар виражена головним чином в сплаті данини, яку місцеві правителі (севасти) регулярно відвозили у ставку Батия. Здійснивши напад, татари відходили, а міста знову відроджувалися, відновлювалася торгівля, відправлялися у різні кінці каравани з товарами, відправляли кораблі в далекі країни. Незважаючи на велику данину, італійське населення міст не поспішало мігрувати на історичну батьківщину, бо прибутки від торгівлі та місцевих промислів залишалися досить значними навіть після сплати данини ординцям. Навпаки, згодом торгові інтереси Венеції в Криму настільки збільшилися, що у 1287 році в Солдайю навіть призначили консула з Венеції. Отже, на цьому етапі італійським купцям більше треба було боятися самих себе ніж татар. Італійські міста продовжували конкурувати між собою, і це була справжня боротьба на виживання. В 1265 році Візантія уклала мир з Венеціанською республікою, і венеціанські купці знову отримали вільний вихід в Чорне море, а Солдайя продовжувала залишатися містом з якого вони здійснювали економічну експансію в Північному Причорномор`ї. Із зазначеного вище ми можемо зробити деякі висновки. На наш погляд, перша поява генуезців на кримському узбережжі в першій половині ХІІІ століття мала розвідувальний характер, була не більше ніж спробою закріпитися в Північному Причорномор`ї. Правлячи кола Генуезької республіки безумовно були зацікавлені в заснуванні колоній на узбережжі Чорного моря, особливо в той час, коли були порушені традиційні торговельні шляхи, що з`єднували Захід зі Сходом. Але наявність в цьому регіоні венеціанців – суперників Генуї, та не зовсім доброзичливе ставлення місцевого населення до іноземців не давало змоги генуезцям заснувати тут свої колонії. Першими з громадян Генуї, хто вирішив пуститися в ці небезпечні мандри в пошуках кращої долі, були переважно купці – авантюристи , яким не знайшлося з якийсь-то причин місця в республіці. Про те, що сама влада в Генуї ставилася до цих перших спроб освоєння Північного Причорномор`я сумнівно свідчить той факт, що власне у генуезьких архівах відсутні будь-які документи, котрі б фіксували присутність генуезців у Криму до другої половини ХІІІ століття. Але, як показав подальший розвиток подій, вихідцям з Генуї вдалося закріпитися в Криму. Вони розвинули свою торгову справу в Кафі. Вже й не такою безнадійною стала ця авантюра. Щоб вижити й успішно торгувати переселенцям в той час потрібна була підтримка з боку якогось могутнього заступника. Хто міг бути кращим заступником для генуезців у Криму, ніж сама Генуезька республіка? Тому, напевно, і звернулися кримські генуезці до своєї рідної Генуї з цими пропозиціями. Інтереси збіглися. Генуезці в Криму отримали дозвіл і почали представляти свою метрополію – Геную на цій землі. Отже, підсумовуючи аналіз писемних джерел, дослідницької літератури про виникнення генуезьких колоній в Криму, можна висловити такі узагальнення: - поява італійців в Криму не була випадковою, цьому сприяло часткове переміщення торговельних шляхів, які з`єднували Схід і Захід, з Середземномор`я до берегів Азовського і Чорного морів; - першими в Криму з`являються у кінці ХІ століття венеціанці, але на початку ХІІІ століття їх витісняють генуезці, котрі згодом стають господарями чорноморського узбережжя; - поява у другій чверті ХІІІ століття монголо – татарської людності в Північному Причорномор`ї вкрай загострила політичну, економічну та етнічну ситуацію в Криму.
